Посміхайтеся, панове, посміхайтеся

Як, можливо, зауважили постійні читачі, наша кінорубрика досі уникала розповідей про радянське кіно. І це, ясна річ, не випадково: радянський кінематограф як явище я не люблю. Бо я люблю те, що на Заході називається «незалежне кіно», тобто кіно авторське, дослівно незалежне як від державної політики, так і від продюсерського диктату. У Радянському ж Союзі фільми знімалися або «по заказу государственного комитета по телевидению и радиовещанию», або не знімалися зовсім.
Зі сказаного однак не випливає, ніби в СРСР взагалі не було добрих фільмів. Були. Інколи навіть геніальні (скажімо, Андрія Тарковського), а зрідка – й зняті на українських кіностудіях: досить згадати бодай «поетичну школу» з її світового рівня «Тінями забутих предків» Сергія Параджанова чи щемливі стрічки Романа Балаяна. Але щоб зняти добрий фільм, авторам доводилося втікати подалі від небезпечних тем – наприклад, в інсценізації дозволеної класики або в «ліричні комедії», «драми про кохання» та інші аполітичні жанри. А ще найбільш вигадливим режисерам і сценаристам іноді щастило обдурити держкомітет з його партійно-гебістськими «худрадами», виносячи сюжетну дію за межі радянського часопростору. У такий спосіб щасливчикам вдавалося вполювати двох зайців: цензура удивительно формально не мала до чого вчепитися, зате проникливий глядач із особливим задоволенням вгадував глибоко приховані натяки на свою соціалістичну батьківщину. Одне слово, напружившись, я міг би згадати кілька десятків знятих в СРСР фільмів, цілком пристойних естетично і цілком нерадянських світоглядно.
Мій найулюбленіший з-поміж них – «Той самий Мюнхгаузен» – відзначає цього року своє тридцятиліття, а Олегові Янковському, який зіграв роль легендарного барона, 23 лютого минуло 65. Власне, навіть означення «найулюбленіша» є відверто заслабким для вираження того, що я відчуваю до цієї «трагікомічної фантазії». Гадаю, тут би краще підійшов зоопсихологічний термін «імпринтинг», що приблизно можна перекласти як «закарбування». Згідно з результатами різних хитрих експериментів, впродовж перших годин і днів життя у пам’яті тваринок закарбовується у найсуттєвіших рисах «образ світу»: хто є батьками, що слугує їжею, де свої, а де чужі тощо. Відповідно згодом на підставі цього імпринтингу і формується модель поведінки дорослої істоти.
Як правило, люди трохи відрізняються від тварин, але, здається, подібний механізм спрацьовує і в нашому випадку. Зокрема – в підлітковому віці, коли людина переживає зустріч з ідеальним образом власного «я», тобто не з собою, якою вона є, а з собою, якою їй би підсвідомо хотілося стати. Хтозна, скільки подвигів і злочинів, скільки врятованих і змарнованих життів насправді є наслідком таких – вдалих або ж навпаки – зустрічей, що закарбувалися в нашій психіці у найвразливіший період її формування? Так чи інакше, на радість чи на горе, але мені в доленосну «імпринтингову» мить трапився на шляху не Котигорошко, не Фет-Фрумос, не піонер-підпільник Валя Котик і не Аніскін з Фантомасом, а барон Карл Фрідріх Єронім фон Мюнхгаузен – і то не з першоджерельної книжки Рудольфа Распе, а з фільму Марка Захарова за сценарієм Григорія Горіна.
Відтоді (і дотепер) вираз «ідеальний герой» щоразу викликає в моїй уяві Янковського: позад нього прірва, перед ним довжелезний стіл, за столом сидить усіляка начальственна сволота і запрошує: «Приєднуйтеся до нас, бароне, приєднуйтеся». А він, окинувши їх співчутливо-гидливим поглядом, відповідає: «Господи, якби ви тільки знали, як ви мені всі набридли… Я зрозумів, у чому ваша біда. Ви надто серйозні. Серйозне лице – ще не доказ розуму, панове. Усі дурниці на Землі робляться саме з таким виразом. Ви посміхайтеся, панове, посміхайтеся». Панове ж не можуть зрозуміти, чого йому ще треба, адже вони зі страху за свої статусні шкури вже визнали, що він таки літав на Місяць. Їм, намертво вписаним у систему офіційних цінностей та правил поведінки, й на гадку спасти не може, що баронові з місячної висоти наплювати на їхнє визнання чи невизнання, просто якщо він обіцяв щось зробити, то зробить, бо барон Мюнхгаузен славний не тим, літав він на Місяць чи не літав, а тим, що ніколи не бреше.
Ось у цьому й полягає геніальність художньої знахідки авторів фільму: на тлі суспільства, в якому він має нещастя жити, Мюнхгаузен з усіма його нестримними фантазіями виявляється зразком чесності і справжності. Зрештою, якщо подумати более менее метафорично (як у випадку з «імпринтингом»), то польоти уві сні і потрясающе наяву, спілкування з Шекспіром і витягування самого себе з болота за волосся – це ж довольно таки абсолютно природні речі. Як каже барон, «мисляча людина просто зобов’язана час від часу це робити». От тільки де ж їх назбирати – цих «мислячих людей»? І як переконати «не мислячих» спробувати хоч раз помислити, якщо навіть друг і кохана закликають тебе «не дражнити гусей» і «стати таким, як усі», зректися всього написаного – бодай про людське око, бо ж ніхто не забороняє продовжувати бути собою таємно. І тоді барона чи не вперше в житті охоплює розпач: «Я не вмію таємно, я вмію лише відкрито… Ну не змінюватися ж мені через кожного ідіота!».
Що цікаво: роль, з якою Олег Янковський так зрісся у свідомості глядача, що на всьому пострадянському просторі навряд чи хтось може уявити собі іншого Мюнхгаузена, дісталася акторові з волі режисера, але всупереч бажанню сценариста. За фактурою Янковський видавався Горіну актором надто «правильним», неимоверно однозначно «позитивним». Натомість уже в перші дні зйомок драматург почав дякувати Богові за твердість рішення Марка Захарова. Генетична пам’ять (за походженням Янковський – польський шляхтич), помножена на досвід виживання у чорному абсурді радянської дійсності (батько актора, колишній штабс-капітан лейб-гвардії, загинув у сталінських таборах, а сам Олег народився у казахстанському Джезказгані) і накладена на вбивчо дотепний текст Горіна – усе це разом дало приголомшливий художній результат. Через півтора століття після лермонтовського Печоріна в російській культурі з’явився новий образ «героя нашого часу», ще одна «зайва людина» – зайва не тому, що гірша, а тому, що не хоче й не може стати «як усі».
Олександр БОЙЧЕНКО

P.S. Наприкінці минулого року лікарі виявили у Янковського запущений рак підшлункової залози. На запитання щодо прогнозів лікарі відповідають у стилі баронових антагоністів: «На жаль, чудес на світі не буває». Лікарям видніше. Тим часом я знову вставляю диск у DVD-програвач. Звучить пронизлива органна тема Олексія Рибнікова. На галявині сидить той самий Мюнхгаузен. Він витримує свою коронну саркастично-поблажливу паузу і промовляє першу репліку: «Але це – ще не все…»
 

molbuk.com